Європейське життя для українців виявляється не таким вже й райдужним. Одна з біженок у Швейцарії поділилася, чому вона прагне повернутися на батьківщину.
Надія разом із донькою вже понад два з половиною роки мешкає і працює у Швейцарії. Вони втекли з дому під звуки вибухів російських снарядів. Родина жила на околицях Києва, неподалік від Гостомеля. Виїжджали з однією валізою на трьох: Надія, її чоловік, дитина та кицька. Кілька тижнів подорожували Україною, фактично жили в автомобілі, поки знайома не запропонувала виїхати за кордон. Надія з донькою вирушили до Швейцарії, а чоловік залишився в Україні. Надія зізнається, що їй було складно самій у новій країні, але з часом вона звикла до нового ритму життя. Проте, попри безпеку у Швейцарії, життя там далеко не казкове, тому вона мріє повернутися додому.
Жити у Швейцарії дуже нелегко
Я не мала конкретної мети опинитися у Швейцарії. Ми приїхали сюди через війну. Одна знайома повідомила, що у її сестри є чоловік, який володіє готелем у Швейцарії, і що ми можемо тимчасово зупинитися там. Вона пообіцяла нас прийняти. Тому ми з чоловіком вирішили скористатися цією можливістю. Я взяла з собою доньку, якій тоді було шість років, і ми вирушили в дорогу.
Життя тут не можна назвати простим і безтурботним. Є багато викликів, таких як необхідність вивчати місцеву мову, шукати роботу без знання цієї мови і без місцевої освіти. Їхні освітні стандарти відрізняються, і вони віддають перевагу своїм кваліфікаціям. Тому, будучи українцем без їхньої освіти та без знання мови, знайти пристойну роботу стає надзвичайно складно.
Я працюю в готелі вже два роки. Це важко як фізично, так і морально. Фізично складно, адже весь день на ногах, постійно щось носиш, миєш, чистиш. Морально також нелегко. В Україні я була підприємцем, мала свій ФОП і невеличкий магазин. А тут почуваюся ніби ніхто.
Одна з головних причин, чому я досі тут, - це моя дитина. Вона вже навчається у третьому класі і їй тут дуже подобається. Ми мешкаємо в маленькому гірському селі, де для дітей створені безпечні та привабливі умови. Вони майже весь час катаються на велосипедах, ходять до школи самостійно, без супроводу батьків, і самостійно гуляють. Моя донька вже добре спілкується німецькою мовою, хоча це діалект, але в неї виходить чудово. Їй подобається школа, тут навчання не напружене, немає домашніх завдань, а школа знаходиться зовсім близько. Взимку вони з класом вирушають на тиждень у гори, де катаються на лижах. Часто ходять у ліс, і дітям це дуже до вподоби.
Завдяки безпечній обстановці тут, відчуваєш повну розслабленість і впевненість, що нічого поганого не станеться. Життя спокійне, можна спати без тривог, жодні ракети не загрожують. Саме це і стало головною причиною, чому я обрав це місце для своєї дитини.
Місцеві жителі переконані, що війна в Україні вже завершилася.
Ми мешкаємо досить далеко від великого міста, тому українців тут небагато. Спочатку нас було близько тридцяти осіб. Ми активно спілкувалися та підтримували одне одного. Проте з часом багато хто переїхав: дехто до Німеччини, інші - до Польщі. Зараз нас залишилося не більше десяти. У кожного з нас є робота, тому що всі змушені працювати, і життя йде своєю чергою. Через це ми вже не так часто спілкуємося.
Схожа ситуація склалася і з місцевими жителями. Коли ми тільки прибули, два з половиною роки тому, Червоний Хрест працював ефективно, і люди активно долучалися, приносячи нам одяг і продукти. Перші пів року участь була на найвищому рівні. Ми дуже вдячні цим людям за їхню значну допомогу. Проте згодом активність почала зменшуватися. А якщо говорити про теперішній момент, то, ймовірно, це останній рік, коли ще є якісь пільги чи підтримка.
Тут вже всі не дуже розуміють, що в Україні й досі триває війна, в місцевих новинах вже нічого не кажуть про це. Мене питають "У вас же там війна вже закінчилась?". Кажу: "А чим вона закiнчилася? Все так, як було, так і є. Ситуація не ок". Вони дивуються, бо їм же вже нічого в новинах не говорять. Ніхто вже не збирається українцям допомагати, і я так розумію, що, напевно, наступного року Швейцарія перекриє вже всі ці пільги.
Допомоги стає менше і менше. Я думаю, що це питання максимум пів року, коли вона взагалі зникне. І це, в принципі, очікувано.
Жадаю знову опинитися вдома.
В Україні в мене залишилась вся родина, тільки ми з дочкою тут. За всіма подіями уважно слідкую, зі всіма завжди на зв'язку. І, звісно, що чекаємо, коли це все закінчиться, бо дуже хочеться додому. Хочеться повернутися, будемо дивитися, коли і як ця війна закінчиться, але хочеться. Тому що солодке європейське життя не таке вже й солодке, для нас, для українців. Для нас воно дуже важке. Особливо якщо ти один, треба дуже багато працювати, тут все дуже дорого. Для того щоб жити нормально, ви маєте працювати удвох.
Я мрію про повернення, але конкретних планів поки що немає. Наразі я взагалі не роблю довготривалих планів, обмежуючись максимум двома тижнями. До війни ми мали стільки задумів, але жоден із них не здійснився.
Тому намагаюся жити сьогоднішнім днем. Якщо Швейцарія вирішить не продовжувати статус захисту, зберігши його лише для тих, хто перебуває в зоні активних бойових дій, нам доведеться готуватися до від'їзду. Я повністю усвідомлюю нинішню ситуацію в Україні і розумію, що про безпеку для дитини говорити не доводиться. Але що буде, те буде. Тому взагалі нічого не планую.
