Стратегія успіху може пробудити Захід від виснаження. Пʼять трансформацій у розумінні України.
Український поет і перекладач Андрій Любка розмірковує про взаємини між США та Україною, а також про те, як війна вплинула на американське суспільство.
Після завершення свого тривалого туру по різних містах Канади та США, я хотів би висловити деякі роздуми та спостереження щодо сприйняття українських тем в Північній Америці. Це не є остаточним судженням, а лише моїми нотатками з подорожі.
1. Ми говоримо різними мовами. На превеликий жаль, на третій рік повномасштабного вторгнення уже не тільки наша стилістика, а й словники різні. Риторика, якою ми послуговуємося в Україні, після перекладу на англійську втрачає свій первісний сенс, звучить недоречно і примітивно. Західна публіка втратила емоційну здатність сприймати нашу кришталево чисту і пряму мову. Сфокусовані на власній трагедії й жертовності, ми продовжуємо оперувати виключно чорно-білими термінами й порівняннями, але Захід втомився від цього й просто пропускає повз вуха. "Агресор", "жертва", "злочин", "територіальна цілісність", "справедливість", "західні цінності" -- для нас ці слова означають одне, а на Заході після занадто довгої й частої експлуатації вони вихолостилися, перетворилися на банальність і ледь не моветон. Те саме стосується й довших синтаксичних конструкцій, речень, гіпотез, гасел - те, що в українському фейсбуці може зібрати тисячу сердечок, у західної освіченої аудиторії викликає щирий подив, ніби люди чують наївну дитячу мову. Вона мила й цікава, але має мало спільного з реальністю - десь така реакція на наші слова на даному етапі, але тенденція невтішна, бо за цією фазою наступить просто роздратування від наших слів. Нам треба вибудувати новий словник для розмови зі світом.
2. Від нас очікують активних і конструктивних дій. Світ вже наситився жахливими образами з України. Руїни міст, знищені лікарні для дітей, безжальні кадри загиблих цивільних — це те, що вже стало звичним для західної аудиторії. Коли ми знову й знову "звертаємося до жалю", демонструючи нові криваві фотографії і протестуючи проти чергових злочинів, це викликає більше роздратування, ніж співпереживання. Цинічна реальність така, що західний світ підтримує нас у цій несправедливій війні, але нові зображення конфлікту заважають їм насолоджуватися своїм приємним обідом у колі друзів. Захід знає про щоденні втрати, смерті та бомбардування, але ці новини вже не пробивають стіну байдужості, сприяючи лише втомі та псують настрій. Сьогодні від нас вимагається проактивність і конструктивність, нові ідеї та пропозиції, тому План перемоги може сприйматися неоднозначно всередині України, але для західної аудиторії це саме те, що потрібно. Було б корисно розробити концепцію перемоги та завершення конфлікту не лише від держави, але й від громадянського суспільства, інтелектуальної та культурної еліти, бізнес-середовища. Важливо поширювати ідеї конструктивного підходу через усі можливі канали та мережі, оскільки лише політичні дії вже не дають бажаних результатів.
3. Інформаційна перспектива, через яку світ сприймає Україну, є надзвичайно негативною. За кордоном більшість новин з України відзначається глибоким песимізмом і депресивністю. Активна частина української діаспори страждає від цього, адже щодня стикається з некрологами, повідомленнями про фронтові проблеми та зображеннями чиновників, які володіють величезними сумами готівки. І, хоча це звучить парадоксально, але перебуваючи в Україні, відчуваєш значно більше спокою, адже можеш спостерігати за повсякденним життям, рутинними справами, якісною роботою багатьох людей, що щоденно віддають себе на благо суспільства. Ця ситуація стосується не лише діаспори – адже саме через цю негативну призму нас сприймає увесь світ. Було б доцільно доповнити цей образ розповідями про нашу стійкість, силу громадянського суспільства, унікальний український волонтерський рух, інновації у державних послугах та освіті, а також успішні бізнеси, які функціонують попри всі труднощі. Світ потребує розуміння, що Україна – це не лише лінія фронту, а й потужна країна з фабриками, фермами, університетами, театрами, Новою поштою та Дією. Створення "позитивного" контенту – одне з найважливіших завдань, яке стоїть перед нами.
4. На Заході є свої проблеми. Якщо нам здається, що нас менше підтримують і нами менше цікавляться, то це не через те, що нам не співчувають. Просто кожна країна має купу своїх невирішених проблем. У Вашингтоні намети бездомних можна побачити в парках у центрі міста, це вже рутинна картинка - і ясна річ, що питання міграції цікавить американців більше, ніж війна в Україні. Повірте, середньостатистичний американець теж хотів би отримати свою "тисячу" від уряду і йому болить, що ці гроші влада надсилає в іншу країну, хоча в Америці стільки бідності й злиднів. Американський ізоляціонізм - це деструктивне явище, але воно охоплює все ширші маси людей, перетворюючи питання допомоги Україні на дуже делікатну і дражливу тему. Те саме з Канадою, яка потерпає від проблем з надлишком мігрантів (переважно з Індії) і з великим роздратуванням реагує на нові кроки ліберального уряду Трюдо. У сучасному світі кожен сам за себе і політики в інших країнах передусім дбають про настрої власних виборців, тому нам слід сприйняти як нову реальність певну маргіналізацію української тематики.
Ми повинні шукати нові формати та змагатися за глобальну увагу й підтримку. У Польщі часто висловлюється думка, що в Україні ми насправді захищаємо Європу і західні цінності, але це сприймається з частковим скепсисом. В Америці ситуація виглядає зовсім інакше: війна в Україні розглядається як проблема, яка стосується насамперед самої України, а не як глобальна загроза. Аргументи про те, що на нашому фронті ми відстоюємо американські ідеали свободи і демократії, не викликають належного відгуку. Є безліч інших конфліктів, які привертають більше уваги в США, таких як ізраїльсько-палестинська війна, що викликала серйозні розбіжності в інтелектуальних та академічних колах, ставши важливою темою для розподілу між лівими і правими. Нам потрібно змагатися з новинами з Гази, проблемами Тайваню, конфліктом з хуситами та навіть природними катастрофами. Для цього необхідно вдосконалити наші підходи, бути більш творчими і несподіваними, а також використовувати сучасні технології. Як би це не звучало, нам слід працювати над тим, щоб українська тема виглядала привабливою, а західні лідери думок демонстрували свою моральну правоту через підтримку України, а не через підтримку палестинців чи ізраїльтян.
Момент, коли нас слухали з відкритим ротом і аплодували стоячи - давно позаду. Втома від довгої війни і роздратування від її безперспективності зробили неактуальним попередній підхід, коли ключові проблеми ми могли вирішувати на політичному рівні з владою та елітами. Тепер нам треба навчитися ефективно говорити з суспільствами, бо реалії довгострокової війни на виснаження вимагають від нас і довшого планування, а значить ставки на горизонтальну дружню розмову з людьми, середовищами та професійними групами, які завтра й післязавтра голосуватимуть за нові уряди та президентів, які будуть або не будуть підтримувати нас. Добре домовитися з Байденом, якщо йдеться про швидку реакцію і допомогу в 2022 році, але для допомоги в 2025 нам треба говорити не з Гарріс чи Трампом, а простими американцями, громадянським суспільством, інтелектуальними та бізнесовими елітами. Щоб здобувати підтримку, від імені України має говорити не тільки Зеленський, а й успішні представники громадянського суспільства, військові, професори, митці, креативні бізнесмени, релігійні лідери, сучасні формати діаспорних організацій тощо. України має бути скрізь багато, а соло має перетворитися на гучне багатоголосся.
Інакше ми ризикуємо втратити своє місце в інформаційному просторі. Якщо не зможемо швидко зорієнтуватися та адаптуватися, нас може не стати і на політичній карті світу.
