КСУ аналізує справу, ініційовану уповноваженим з прав людини, стосовно права на відпустку в умовах воєнного часу.
Конституційний Суд України здійснив розгляд справи, ініційованої Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Дмитром Лубінцем, яка стосувалася питання конституційності надання відпустки без збереження заробітної плати під час воєнного стану.
На пленарному засіданні суддя-доповідач Віктор Городовенко ознайомив присутніх з основними аспектами конституційного подання та причинами, які стали підставою для ініціювання конституційного процесу у цій справі.
Зокрема, він вказав, що суб'єктом права на конституційне подання виступає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який звернувся до Конституційного Суду України з проханням визнати невідповідними частині першої статті 8, частинам другій і третій статті 22, а також статтям 45, 64 Конституції України певні положення другого речення другого абзацу, третього абзацу частини першої статті 12, а також другого абзацу пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року № 2136‒IX з усіма змінами.
У законодавстві вказується, що:
"Відповідно до рішення роботодавця, невикористані дні цієї відпустки можуть бути надані без збереження заробітної плати" (друге речення другого абзацу першої частини статті 12).
У час дії воєнного стану працівникам може надаватися будь-який вид відпустки (за винятком відпустки, пов'язаної з вагітністю та пологами, відпустки для догляду за дитиною до трирічного віку та відпустки, що стосується усиновлення) понад основну щорічну відпустку, що визначена в першому абзаці цієї частини. Це здійснюється за рішенням роботодавця і може бути без збереження заробітної плати. Невикористані дні такої відпустки переносяться на період, що настає після завершення чи скасування воєнного стану. Також, за ініціативою роботодавця, ці невикористані дні можуть надаватися без збереження заробітної плати. (абзац третій частини першої статті 12);
Закон набирає чинності під час воєнного стану, що запроваджений згідно з українським законодавством "Про правовий режим воєнного стану", і втрачає свою силу з моменту завершення або скасування цього режиму, за винятком:
"другого речення абзацу другого частини першої та третього речення абзацу третього частини першої статті 12 цього Закону, які втрачають чинність з моменту використання днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану" (абзац другий пункту 3 розділу "Прикінцеві положення").
На думку заявника, якщо розглядати положення Закону, які він оскаржує, то роботодавець має можливість: "в односторонньому порядку обмежувати надання щорічної основної відпустки до 24 календарних днів на поточний рік"; "переносити невикористані дні відпустки, накопичені під час воєнного стану, на період після його завершення або скасування"; "надавати дні відпустки, що перевищують зазначені 24 календарні дні, без збереження заробітної плати"; "невикористані дні такої відпустки можуть бути надані без збереження заробітної плати після завершення або скасування воєнного стану – до моменту фактичного використання перенесених днів"; "відмовити працівнику в наданні невикористаних днів щорічної відпустки під час дії воєнного стану".
Суддя-доповідач також зазначив, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12 Закону такими, що суперечать статтям 45, 64 Конституції України, обґрунтовуючи це тим, що "невикористані дні щорічних відпусток не можуть надаватись за рішенням роботодавця без збереження заробітної плати,
Відповідно до статті 45 Конституції України, щорічні відпустки є оплачуваними, а їх тривалість регулюється законодавством. Норми, що підлягають конституційному контролю, не лише обмежують, а й фактично анулюють право працівників на повну тривалість щорічної відпустки та її оплату, замінюючи їх, на розсуд роботодавця, іншими видами відпусток, такими як відпустка без збереження заробітної плати. Водночас, стаття 64 Конституції України дозволяє обмежувати права лише на час воєнного стану, а не скасовувати їх зовсім.
На думку ініціатора звернення, другий абзац пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону суперечить статтям 8 і 64 Конституції України. Це пов'язано з тим, що він "поширює свої обмеження на конституційні права і свободи навіть після завершення воєнного стану", не забезпечує "правову визначеність ... універсального характеру, оскільки втрачає силу для кожної особи у різні терміни", а також не має "ознаки передбачуваності". Окрім того, "термін дії обмежень, що запроваджуються в умовах воєнного стану, повинен бути чітко визначений і закріплений у законодавстві, а не залежати від дій суб'єктів правовідносин".
Суддя-доповідач повідомив, що для забезпечення всебічного та неупередженого розгляду справи були видані відповідні доручення підрозділам Секретаріату Суду, а також надіслано кілька запитів до державних органів і установ, стосовно питань, піднятих у конституційному поданні.
На пленарному засіданні були присутні Андрій Овсієнко, який представляє Уповноваженого в системі судоустрою у питаннях справедливого правосуддя та представництва в Конституційному Суді України, а також Сергій Дембовський, представник Президента України у Конституційному Суді, та інші громадяни нашої країни.
Після вивчення матеріалів справи під час відкритої частини пленарного засідання Суд продовжив свою роботу в закритому режимі для прийняття рішення.
