Голова УГКЦ Святослав заявив: "Куля, випущена з російського автомата, не знає меж релігії."

Чому Папа Римський Франциск не завжди чітко комунікує підтримку України у війні? Чи зачіпає закон про релігійні організації, пов'язані з РПЦ, право на віросповідання? Глава УГКЦ Святослав Шевчук в інтерв'ю DW.

Верховний архієпископ Києво-Галицький та лідер Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук нещодавно здійснив візит до Берліна. Він брав участь у "Бенкеті святого архистратига Михаїла", організованому на запрошення німецького єпископату. Цього року основною темою заходу стала ситуація в Україні. Глава УГКЦ провів зустрічі з українською громадою, німецькими єпископами, а також мав бесіду з німецькими політиками, серед яких був канцлер ФРН Олаф Шольц.

У бесіді з DW Святослав Шевчук поділився своїми думками про те, як війна вплинула на функції церкви, оцінив висловлювання Папи Римського Франциска щодо конфлікту, а також висловив свою позицію щодо нещодавно ухваленого Верховною Радою закону, що регулює діяльність релігійних установ.

DW: Ваше Блаженство, ви провели зустріч з українською спільнотою в Берліні. Які теми обговорювалися з вірянами?

Святослав Шевчук: Перше питання - це війна в Україні. Було видно, наскільки глибоко люди переживають тут те, що діється в Україні. Ту жорстоку дійсність для мене у Києві набагато простіше переживати, ніж їм тут на відстані. Багато хто відчуває дискомфорт, будучи тут. Люди тужать за батьківщиною.

Лише у Берліні 95 тисяч українців, це величезне число. Є дуже успішні наші люди, які сьогодні починають обіймати дуже високі становища. Можливо, за короткий час ми будемо мати можливість формувати потужні лобістські групи в різних інституціях німецької державної машини, суспільства. Є велика потреба консолідації і церква виступає тою платформою, яка може бути ядром єднання наших людей.

Ще один аспект, який мене глибоко вразив, — це надзвичайно віддані люди. Спільнота, що об’єднується в наших парафіях, виконує вражаючу волонтерську діяльність. Практично щомісяця, від імені та за фінансової підтримки цієї спільноти, до України відправляється новий автомобіль швидкої допомоги.

Чи спостерігається серед українців відчуття безнадії, чи, навпаки, зростає їхнє прагнення до церковних цінностей?

Відчувається зростаюча втома. Людям необхідна якась перспектива. Ми втомлюємося, виснажуємося. Проте я не бачив, щоб десь панувала зневіра. Ясно, що людям потрібна надія, і вони активно її шукають. Надія може існувати лише у випадку, якщо наша мета справді досяжна. Перемога України цілком реальна. Але для цього потрібно докласти чимало зусиль.

Чи триває в Україні міжцерковний діалог на фоні війни?

Коли мова заходить про церкву як спільноту, що є основою церковного існування, ми спостерігаємо надзвичайно активний і конструктивний діалог. Війна продемонструвала, що російська куля не робить жодних розмежувань між православними, католиками, протестантами, юдеями чи мусульманами.

Я пам'ятаю, що після тих трагедій під Києвом, в Бучі, в Ірпені, коли ми ховали невинно убієнних, над цією братською могилою, всі розуміли, що в тій могилі, ми всі однакові. Перед обличчям таких явних видів матеріалізованого зла всі віруючі люди є об'єднані.

Коли мова йде про церкву в її інституційному вимірі, ситуація може бути різною. Між різними інституціями виникають інституційні взаємини, які часто виявляються більш заплутаними, ніж стосунки між окремими людьми.

Ваше Блаженство, ви колись висловили думку, що не вважаєте об'єднання УГКЦ та Православної церкви України утопічною концепцією. Чи залишилася ваша позиція незмінною?

Ми в контексті екуменічного руху хочемо говорити про єдність між усіма християнами. Це не якась абстрактна ідея. Це воля самого Христа. Сьогодні в Україні ми не маємо офіційного, інституційного екуменічного діалогу між собою. В тому числі і з ПЦУ. Очевидно, що тоді теж не йде мова про жодне об'єднання.

Наразі головним викликом для православної спільноти в Україні є необхідність внутрішньоправославного об'єднання та створення єдиної помісної православної церкви. У цьому процесі існує кілька платформ для співпраці. Однією з них є діяльність Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), яка грає важливу роль як громадська організація.

20 серпня Верховна Рада України прийняла новий закон, що визначає правила для релігійних організацій, які мають зв'язки з Руською Православною Церквою. Українські церкви отримали дев'ять місяців для розриву цих зв'язків. В коментарях щодо цього закону Папа Римський Франциск висловив думку, що "не можна чіпати християнські церкви", піддавши критиці ухвалений документ. Як ви ставитеся до його позиції?

Коли обговорювали законопроєкт, виникло багато можливостей для дебатів. Як представники церков на рівні Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, ми мали єдину позицію. Навіть Українська православна церква Московського Патріархату поділяла цю думку. Ми висловили підтримку певним основам і принципам, яких є чотири.

Перший принцип - партнерство між церквами і українською державою. В Конституції України церква і держава є відділені між собою, але не ізольовані.

Другий принцип - однакове ставлення держави до всіх церков. Жодний державний закон, який стосується діяльності церков чи питання свободи сумління, не може стосуватися тільки однієї церкви. Всі є однакові.

Третій принцип - невтручання церкви в державні справи, а держави - в церковні стосунки. Наприклад, держава не може нам сказати, як нам наші канонічні права регулювати, у що нам вірити, які призначення кадрові ми мусимо робити.

Четвертий принцип полягає в визнанні права та відповідальності держави за забезпечення національної безпеки у сфері релігії. Якщо виникає загроза маніпуляцій, експлуатації чи мілітаризації будь-якої релігійної установи з боку агресора, тоді держава зобов'язана вжити відповідних заходів.

Чи виконуються ці принципи в законодавстві?

Тепер, коли закон ухвалено, дискусії завершено. Ми, як відповідальні громадяни, маємо обов'язок дотримуватися закону. Dura lex sed lex — "Закон суворий, але це закон" — це давня латинська мудрість. Важливо усвідомлювати, що ми підтримували основні принципи, проте не можемо говорити про те, чи схвалюємо або не схвалюємо сам закон. У нас немає іншого вибору. Як же ми можемо висловити своє ставлення до цього закону тепер?

В Україні неможливо заборонити комусь займатися молитвою. Законодавство країни в сфері релігійного життя є одним із найліберальніших у світі. Насправді існує безліч спільнот, які здійснюють свої молитви вільно, не звертаючись за дозволом до держави і не потребуючи жодної офіційної реєстрації.

Ніхто ніколи їх не переслідує. Це дуже важливий момент, тому що українська держава ніколи не забороняє нікому молитися, це можемо засвідчити усі.

Другий принцип. Цей закон варто ретельно вивчити, адже він не є лише заборонним, а виконує роль захисника. Сьогодні в Україні існує нагальна потреба у захисті релігійного середовища від маніпуляцій з боку агресора. Потрібно бути відвертими: московський патріарх проголосив священну війну проти нашої країни. На жаль, є чимало людей, які беззастережно вірять його словам і сприйняли це як заклик до дій. Держава України не має права залишатися осторонь у цій ситуації.

На нашу думку, саме досягнення цієї мети закладено в цьому законі. Тепер залишається спостерігати за його реалізацією. Той, хто раніше заявляв про свою відмову від Москви, тепер має підтвердити свої слова.

Законодавство, ухвалене Верховною Радою, в медіа часто охарактеризовують як "антимосковський закон". Представники Української православної церкви (Московського патріархату) вважають, що цей закон суперечить міжнародним стандартам прав людини та підкреслюють, що УПЦ є "незалежною та автономною". Як ви вважаєте, чи потрібно забороняти УПЦ?

Тепер рішення приймаються державними структурами. Наскільки мені відомо, сама УПЦ наразі дистанціюється від Московського патріархату. Їм слід підтвердити ці наміри, оскільки в минулому вони постійно акцентували на зворотному. Сьогодні кожній релігійній спільноті важливо по-новому визначити не лише свою позицію, але й ідентичність у нових умовах.

Чи не виникає у вас занепокоєння, що подібний закон може створити прецедент для втручання держави у питання релігії?

Якщо б ситуація складалася інакше, релігійні інституції, безумовно, виявили б опір. Ми є першими, хто має зацікавленість у дотриманні партнерської моделі стосунків. До речі, існує ініціатива від Всеукраїнської ради церков, яку ми плануємо реалізувати. Протягом майже 20 років ми працюємо над розробкою законопроєкту щодо співпраці між державою та церквою.

Дивно, але ті принципи та норми, закладені у документі, справді активно застосовуються сьогодні. Щоб усунути будь-які сумніви щодо подальшої співпраці між державою та церквами, ми пропонуємо ухвалити цей законопроєкт в якості закону.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну з Ватикану лунають молитви за мир в Україні. Але деякі висловлювання Папи Римського Франциска в Україні сприймають з занепокоєнням, ба навіть обуренням. Висловлювання про "духовну велич Росії", про "білий прапор"... Щоправда, пізніше понтифік визнав помилку, але чому так часто звучать такі заяви, які не демонструють чіткої підтримки України у відбитті російської агресії?

Від початку повномасштабного вторгнення наша країна опинилася в умовах постійної медійної кризи, що стосується цих питань. Дійсно, Україна не завжди зрозуміла позицію Папи. Іноді й нам самим важко розібратися в цьому, тому ми звертаємося за поясненнями як до Папи Франциска, так і до апостольської столиці. Навіть для нас було не зовсім зрозуміло, чому з моменту початку повномасштабного вторгнення Святий Престол дотримується нейтральної позиції.

Існує два різновиди нейтральності: дипломатична та моральна, і їх важливо розрізняти. Наприклад, Святий Престол займає нейтральну дипломатичну позицію, що дозволяє йому сприяти Україні, зокрема у питанні звільнення наших військовополонених та дітей. Наявність такого каналу комунікації з агресором іноді є необхідною, щоб зберегти людські життя.

Але мова не йде про моральну нейтральність. З боку Святого Престолу ми відчуваємо, що є підтримка України. Вона виражається в багатьох різних таких вимірах. Папа засудив війну в Україні і чітко сказав, що він на стороні України.

Папа Франциск, за своєю природою та характером, є представником Латинської Америки. Наша взаємодія почалася ще під час моєї місії у Буенос-Айресі. Аргентинська культура сповнена жестів, вона більше спирається на невербальне спілкування, аніж на точні терміни. Звісно, іноді папа може вживати слова, які викликають у нас певну плутанину. Проте його жести завжди ясні та виразні. Протягом минулого року його підтримка України була особливо помітною і зрозумілою.

Українська греко-католицька церква заборонена на окупованих територіях України країною-агресором. Чи вдається якось допомагати людям, які залишилися там? Чи є там священники?

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ставлення окупаційної влади до релігійних громад у різних регіонах мало свої особливості. Проте з часом це ставлення стало однозначно гіршим і стало однаковим для всіх.

Російські війська знищили нашу парафію в Мелітополі, де працювало багато інших місійних осередків, і просто вивезли наших священників. Вони забрали їх на лінію фронту, наказавши: "Іди". Ви можете уявити собі, як важко було пережити цей момент. Священики висловлювали занепокоєння, що в будь-який момент постріл у спину може обірвати їхнє життя.

Наших священнослужителів у Бердянську жорстоко затримали. Вони провели близько півтора року в російському полоні, де їх вважали військовополоненими. Їх тримали разом із українськими бійцями та піддавали жорстоким тортурам.

Сьогодні на територіях, що знаходяться під окупацією, немає наших священників. Проте серед нас залишилися наші люди, особливо люди похилого віку, які відчувають себе справжніми покинутими. Наш останній священник змушений був залишити Донецьк у січні 2023 року. Тим не менш, протягом майже року наші парафіяни, навіть без священнослужителя, продовжували збиратися щонеділі в храмі, об'єднуючись у молитві. У таких жорстоких умовах російської окупації це справжній подвиг. Нам надсилали відеозаписи цих молитов українською мовою з окупованого Донецька. На початку цього року вони виявили, що замки на дверях змінилися, а всі входи опечатані. Окупантам вдалося позбавити їх можливості навіть відвідати свій храм.

Незважаючи на очевидні репресії, люди, які залишилися в цих місцях, продовжують молитися, зустрічатися, навіть у своїх домівках. Вони прагнуть знайти свою церкву. Для них кожне слово, коли ми говоримо, що пам’ятаємо про них, має величезне значення. Тому, коли ми святкуємо, особливо великі свята, такі як Різдво чи Пасха, я завжди вітаю дітей нашої церкви, що залишилися на окупованих територіях. Церква залишається живою, тому що люди вірять у Бога і зберігають цю віру в своїх серцях.

Ваше Високопреподобіє, вдячний вам за нашу бесіду.